Знайомства емігрантів Тараща Україна

Щоправда, вчителі робили зауваження, наказували «двійкою» в щоденнику за поведінку. А мати ж щоразу, коли повертався додому, запитувала, які оцінки одержав, а тут раптом «двійка» та ще й жирно виведена! Приховати від матері тут поганющу оцінку я ніяк не міг, а брехати — язик не повертався — і я, червоніючи й затинаючись, розказав матері правду.

Я виразно читав і вчитель російської літератури Михайло Іванович Донченко іноді доручав мені почитати фрагменти з творів російських прозаїків шкільна бібліотека була вбога. Я охоче це робив. А якось на шостому уроці взимку, а навчався я, як уже зазначав, у другій зміні, Михайло Іванович попросив мене почитати вголос учням кілька яскравих сторінок із комедії Гоголя «Ревізор». Раніше я читав завидна, а шостий урок — надворі цілковита темнота, просторий клас освітлювало лише кілька підвішених до стін ламп-дванадцятириків. З моїм слабосилим зором треба було б відмовитись, однак я не посмів.

Почав читати — і раптом рядки попливли перед очима. Я рознервував. На очі набігли сльози — і я вискочив у коридор.

Учитель, певно, зрозумівши, що необачно поранив мене боляче, вибіг за мною вслід, кинувся мене заспокоювати. Я повернувся до класу, сів за парту, Слава Богу, восьмикласники не сміялися, але на серце неначе хтось поклав важку каменюку… Ось тоді я усвідомив, що мої очі безпомічні повноцінно осягати навколишній світ і надалі поводився так, щоб не виставляти напоказ мою слабкозорість і не привертати до неї увагу вчителів, учнів, односельців.

Додому, надто в сльотаву чи мокру погоду, повертався після уроків повільно, обережно, аби в темноті не наткнутися на горбики, виямки, корчі, сучки, бо якщо оступлюся, боляче поранюсь, подейкуватимуть, що, бач, сліпий. Виробивши в собі таку звичку, до нашого обійстя добирався без прикрих пригод, щоправда іноді оступався, падав на сковзькій дорозі, але все те житейське: Бог оберігав мене від тяжких фізичних травм.

У першому класі мене навчала приїжджа вчителька Василина Іванівна.

Україна, Батьку, в нас одна

Я її полюбив. І як же опечалився, коли вона після зимових канікул більше не зайшла до нашого класу: її загризли вовки в лісі, коли верталася з дому до Черняхова. Далі нас вела Галина Костівна Згуровець, дружина Івана Мироновича Рудюка, нашого далекого родича по батькоаій лінії. У нашому класі Іван Миронович читав історію, географію.

Це був веселий, дотепний учитель: умів пожурити й посмішити нас. Якось на уроці присвяченому радянським республікам, він запитав, звертаючись до нас: «Хто з вас знає, в якій республіці ми живемо, підніміть руки». Зголосилася на відповідь Віра Ярова: «Ну, скажи, Віруню!

• Тараща сайт міста 🏠 | Київська область | Україна — mistaUA;
• вік знайомств Костянтинівка Україна!
• оголошення знайомства Глухів Україна.
• Знакомства для секса в Тараще.
• Знайомства Тараща.

Клас розрядився гомеричним сміхом. З тої хвилини її в школі називали не інакше, як «Вєрка-естонка».

Манера спілкуватися з нами в Івана Мироновича була оригінальна, в основному, дотепна, незлобива, добродушна. Скажімо, вийшов до дошки учень, а в нього ширінка розстебнута. Іван Миронович до хлопця: «Ваню, хутчій за парту, застебнись, бо горобчик вискочить». І прозвали в школі хлопця «горобчиком». Це пригадалися смішинки, а взагалі Іван Миронович Рудюк був добрим і вимогливим учителем, за що ми його всі шанували.

До речі, дуже багато з його методів поводження на уроках я в майбутньому, коли шість років учителював, перейняв. Так само я по-своєму продовжив і високий талант учителя російської літератури в старших класах Михайла Давидовича Вульфа. Власне, він не був учителем, а винятковим викладачем-лектором, так захоплював маловідомими фактами з життя російських письменників, що мені аж дух спирало.

Був він порядний єврей, поважав допитливих старшокласників, багато цікавого з життя Володимира Маяковського, Сергія Єсеніна, Льва Толстого почув саме від нього, коли в позашкільний час «натоптував» мене знаннями з літератури. Однак фах російського філолога я не обрав — мислив собі досконало опанувати українську літературу і так само, як Михайло Давидович, натхненно, переконливо розповідати про наших письменників-класиків, пропагувати їхню творчість у середовищі слухацької аудиторії, якої саме — я ще тоді не уявляв.

На жаль, наш директор, він же й учитель української мови та літератури, Артем Степанович Овчаренко цього вміння мені не прищепив, оскільки уроки проводив сухо, нецікаво, тенденційно, за рамки шкільного підручника не виходив. Це він фарбував у каструлі яйця! От до чого дійшов Микола! і показував мене як якогось динозавра, а заскочені зненацька діти хутенько ховали під парти свої руки, щоб директор не побачив, замащених у зелене, жовте, синє пучок… Повік не забуду цієї наруги, цієї ганьби!

чи вздовж битої дороги, а ми нищечком, притулившись одне до одного, щоб не побачили вчителі, цокалися крашанками, кажучи одне одному: «Христос воскрес! Словом, наш директор вислужувався не лише перед районним відділом освіти, а й перед сільською компартійною владою — він, як я пізніше довідався, потерпав за власне життя, оскільки його батько був розкуркулений і репресований.

Я любив уроки мови, літератури, та захоплення моє — спів, слухання по радіо класичної музики. Співав у шкільному хорі, виступав із сольними номерами в сільському клубі. Якось перед виступом у клубі мені порадили випити сире яйце — щоб ліпше звучав голос. Я послухався поради, випив те яйце, а воно, як тільки почав співати популярну у виконанні Володимира Нечаєва пісню «Ленинские горы», застряло клубком у горлі — мене занудило і голос «пропав» — так з плачем я й побіг за лаштунки.

Іншого разу я вже не слухався порад — і мої виступи проходили без ускладнень. Навіть був потрапив на обласну олімпіаду шкільної самодіяльності — готував думку Йонтека С. Монюшка з опери «Галька» Ст. Монюшка, пісню-романс «Така її доля» на слова Тараса Шевченка, наслідуючи голос і манеру інтерпретації Петра Білинника.

• безкоштовний сайт знайомств - - Біла Церква Україна?
• Тараща | Знайомства 💗 | Київська область — mistaUA.
• Знайомства - анкети дівчат та чоловіків на : Україна;
• Знайомства.
• Навігаційне меню.

До виступу на київській сцені не дійшло і ось чому. Була зима, канікули. Ми їхали морозної днини вантажівкою до Києва, дорогою співали на все горло, сидячи у відкритому кузові на дошках-лавках, покладених упоперек. Я, виводячи пісень на морозі, підхопив ангіну — і повернувся з Києва ні з чим.

А я ж плекав надію зустрітися в консерваторії з Іваном Сергійовичем Паторжинським він слухав мене влітку в крамниці «Ноти», розташованій напроти оперного театру, де тепер на її місці неоковирний багатоповерховий бетонний будинок, радив по закінченні десятирічки зайти до нього в консерваторію на прослуховування, але після ангіни, яка понівечила голосниці, така потреба відпала.

Зростав я під материним крилом аж до вісімнадцяти літ. Що зростав без батька, мене обходило ніби так і треба, лише зрідка поймав щем. А от по закінченні десятирічки, коли готувався стати студентом філологічного факультету українського відділення Київського державного університету, тепер Національного університету імені Тараса Шевченка, від матері довідався, що батько мій був заарештований, кудись засланий. Я сушив собі голову, як мені про це написати в автобіографії і в анкеті.

Я не хочу, щоб Федосева провина перетяла тобі дорогу до навчання. Брат твій, Ваня, вже поплатився життям за батька, тож напиши, що твій батько року засуджений і про подальшу його долю ти нічого не знаєш. Може, зійде…» І я прислухався до материної поради. Цей обман тоді мені зійшов з рук. Щоправда, Київський університет я взяв «штурмом» за другим заходом. За першою спробою дістав «задовільно» з географії: жорстокий екзаменатор, мабуть, вирішив мене «провалити» і запитав: «У яких містах радянської країни виробляють комбайни і якої марки?

Було ще запитання про залізничний транспорт — і я теж не знайшовся на відповідь. Поразку свою зі вступом я сприйняв драматично. І раптом до мене підійшов інтелігентний чоловік, запитав, чому плачу. Дізнавшись, як я склав вступні іспити, запропонував мені забрати документи з університету і разом з ним іти до Київського інституту іноземних мов — туди мене з моїми оцінками приймуть на відділення німецької філології.

Я категорично відмовився, пояснивши, що хочу навчатися лише в цьому вузі, студіювати українську філологію. Чоловік, — то, певно, був викладач інституту іноземних мов, — журно похитав головою, сказавши: «Вільному воля» — і пішов від мене. Я повернувся додому. Соромно було дивитися односельцям у вічі: кращий учень у школі — і провалився на іспитах! А більшість однокашників повлаштовувалися хто в Києві, хто в містечках області, а я повернувся в Черняхів. Мені запропонували роботу в колгоспній конторі, та я відмовився і вирішив себе жорстоко покарати — вранці 1 вересня того ж таки року, з вилами і батогом у руках пішов на колгоспну бригаду за рознарядкою на роботу.

Злорадці мене зустріли з насмішкою і уїдливими словами:. Нащо, хлопче, тобі було гарно вчитися, щоб опинитися серед нас, малограмотних! Інші твої однокашники якось повлаштовувались, дістали паспорти. Куди ж ти подасися без паспорта?

Може ж, доля всміхнеться мені наступного року? Я одержав рознарядку запрягти коня в безтарку й відвозити зерно на тік. Запрягати коня я не вмів, отож попросив допомоги в якогось чоловіка — і гайда в поле з-під молотарки зерно підбирати і везти на тік.