Попередника Києва можна шукати серед названих географом ІІ ст. Птоломеєм 10 «городів» уздовж течії Дніпра — можливо, це був Азагарій, Метрополь чи Сар. У візантійського імператора Константина Багрянородного середина Х ст. Ймовірно, це і була назва одного з тих поселень, що виникли на місці майбутнього Києва на рубежі нової ери.
Хай там як, але витоки вітчизняної міської традиції варто наполегливо досліджувати, і треба сподіватися, що майбутні археологічні знахідки принесуть ще багато відкриттів. І тепер уже можна впевнено говорити про існування тут значного за розмірами античного міста, основна частина якого була поглинута морем2. Ми не так вже й мало знаємо про те, які ідеї надихали наших далеких пращурів, яким богам вони молилися, чого прагнули.
В усякому разі уявлення про честь і гідність, патріотизм і зраду у громадян еллінських полісів не набагато відрізнялися від сучасного ідеалу. Свідченням цього може бути текст громадянської присяги жителів Херсонеса і прилеглих міст, який дійшов до нас: «Я буду однодумним щодо спасіння і свободи держави… не віддам нічого нікому, ні елліну, ні варвару, але буду оберігати все це для херсонеського народу.
Навігаційне меню
Я не буду скидати демократичний устрій і не дозволю цього тим, хто зраджує і звалює… Я буду служити народові і радити йому найкраще і найсправедливіше для держави та громадян…»3 Значно менше відомостей історія зберегла про повсякденне життя городян і жителів сіл тих давніх часів. Напевно, їм жилося нелегко, бо археологи розкопують здебільшого спалені, раптово покинуті оселі, зруйновані храми й ремісничі майстерні.
Не лише природні катаклізми, але й війни, набіги кочівників, епідемії змушували людей залишати обжиті місця і все починати спочатку на новому місці.
З часом залишені ними руїни обживалися прибульцями з інших територій, часто іноетнічними. Вітчизняна міська традиція легко простежується на прикладі БілгородаДністровського — ЮНЕСКО внесла це місто до списку небагатьох, які зберегли безперервне існування від часів античності до наших днів. Грецька колонія, яка мала, за свідками античних авторів, назву Тіра Офіусса , була заснована наприкінці VІ — на початку V ст. Карбування в місті власної монети, а також знахідка почесного декрету із згадкою Ради, народу, колегій архонтів, свідчать про високий, як на той час, рівень розвитку міста і полісної демократії.
Хоч у середині ІІІ ст. До Російської імперії Акерман увійшов за умовами Бухарестського мирного договору року. На жаль, антична Тіра археологами досліджена менше, ніж приміром, Ольвія.
Account Options
Але про початки міської історії. Історію розселень, поселень, локаційних процесів, урбанізаційних хвиль досліджує історична урбаністика — галузь соціогуманітарного знання, яка вивчає історію міст, їх розміщення, історію міського господарства, самоврядування, принципи містобудування тощо; пропонує класифікаційні критерії, які створюють науковий фундамент для віднесення того або іншого населеного пункту до категорії міст і для поділу міст на певні категорії. Сучасна урбаністика іде й далі, досліджуючи урбанізацію як історичний процес підвищення ролі міста у розвитку суспільства — процес, що викликає зміни у соціальній і демографічній структурі суспільства, культурі, способі життя, психології, а також концентрацію форм спілкування4.
У фокусі уваги тут перебуває увесь спектр проблем, що стосуються міського способу життя — від дослідження закономірностей переходу від традиційних доіндустріальних до урбаністичних індустріальних і постіндустріальних форм міського життя аж до вивчення різних типів міських культур, простеження еволюції соціокультурної стратифікації міського простору, систем управління містами і міського самоврядування, специфічності міської ментальності. В ідеалі історична урбаністика прагне до аналізу міста в його цілісності — як специфічного соціокультурного феномена із власними фазами розвитку, в широкому політичному й ідеологічному контексті.
Йдеться насамперед про теорію й методологію містознавства, яке виявилося заручником розпорошення міської проблематики поміж різними галузями наукового знання — історичного, соціологічного, культурологічного, демографічного, екологічного, політико-управлінського і ряду інших. Несправедливо було б твердити, що історія міст України не була в полі дослідницької уваги — досить згадати хоча б «Історію міст і сіл Української РСР». Тому суспільний резонанс і політиковиховний вплив видання, відзначеного Державною премією СРСР в галузі науки і техніки, виявилися більш вагомими, ніж його когнітивний потенціал.
Реєстр програми Інноваційний культурний продукт
Сказаним ніякою мірою не хотіли б применшити результат зусиль майже тисячного колективу ентузіастів, які упродовж 8 років створили повний літопис минулого України крізь призму населених місць і цим, за оцінкою керівника головної редакційної колегії видання П. Тронька, започаткували новий напрям в історіографії. Будь-чию уяву здатні вразити наведені ним цифри — загальний обсяг видання ,3 др. Патона, здійснено було справжній науковий подвиг, велику справу з наукової й політичної точки зору5.
Але минув час, зник з політичної арени Радянський Союз, у незалежній Україні переосмислено історіографічні канони. Породжені умовами тоталітарної системи вади історичного знання усвідомлені і поступово усуваються. А це означає, що історію розселення і поселень сьогодні треба писати по-іншому, на новій джерельній базі і головне — на новому теоретико-методологічному рівні, що насамперед передбачає відмову від подієво-лінійних підходів, телеологічності, етноцентризму.
Про вади описових краєзнавчих підходів написано вже чимало. Якщо оцінювати з погляду сьогодення багатотомну «Історію міст і сіл Української РСР», не можна не визнати: складна мозаїка міського життя, не кажучи вже про уривчасті відомості про більшість сіл, не складалася в єдину картину, за якою можна було б побачити характерні особливості соціальної організації на різних історичних етапах. Нариси про міста і села, написані за єдиним шаблоном, були позбавлені тих ознак genius loci «духу місця» , які роблять кожне з них неповторним, із своєю «аурою» і своїм колоритом.
Заідеологізованість радянських суспільних наук, на яку зазвичай посилаються як на причину безликості містознавчих студій, прояснює багато, але далеко не все. Попри безліч різних — докладних і лаконічних — «життєписів» міст концептуалізація містознавства в Радянському Союзі так і не відбулася.
- зрілі знайомства Путивль Україна.
- Зеленський відзначив державними нагородами шахтарів!
- МІСЬКА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ ПОЧАТКОВОГО ДАТУВАННЯ by Watra - Issuu;
Налаштованість на те, що історія міста — це лише віхи його розвитку від часу виникнення з акцентом на історії господарства і переліком найбільш помітних подій і найвідоміших постатей, міцно утвердилася у вітчизняному краєзнавстві, яке мало в радянські часи відчутну державну підтримку і виявилося здатним, в умовах практичної відсутності історичної урбаністики, «поглинути» містознавчу проблематику. Це призвело, в кінцевому підсумку, до. Саме в цей час традиційні парадигми історичної науки зазнали помітного тиску модернізаційних та постмодерністських підходів і суттєво оновилися.
Історичної урбаністики як узагальнюючого комплексного знання про міста і їх роль в ієрархічній глобальній системі це торкнулося тією мірою, якою у контексті «нової наукової революції» відбувалося збагачення історіографічних практик соціологічними підходами та антропологічним баченням. У поєднанні із кризою універсалістських світоглядних настанов це породило стійкий інтерес до проблем співвідношення глобальної, регіональної, локальної історії і появи оновлених просторових версій історичного процесу, які тепер базуються на бінокулярному баченні центр-периферійних відносин і поглибленому аналізі ролі великих міст у розвитку світової цивілізації, а також на відтворенні «живого» образу міста як складної динамічної цілісності.
Вихід порівняльного містознавства за межі описовості і включення його на міждисциплінарній основі у контекст взаємодій у глобалізованому світі здатен істотно розширити його суспільний вплив.
Батальйон міліції «Шахтарськ» — Вікіпедія
Однак міждисциплінарність має свої пастки, породжуючи, поміж іншим, небезпеку своєрідної «недодисциплінарності». Надзвичайно складно скоординувати, не кажучи вже про узгодження, зусилля істориків і політологів, економістів і географів, демографів і екологів, фахівців з теорії управління, культурології, соціальної психології і багатьох інших дисциплін, які, кожний своїми методами, досліджують теорію містознавства й історію міст. Мабуть, саме тому важко говорити про історичну урбаністику як сформовану субдисципліну або принаймні як про систему методів і методик дослідження міської історії.
Сучасна філософія урбанізму ґрунтується на освоєнні наукою величезного досвіду міського розвитку й спробах осягнути сутність. Але, якщо дійти до суті, то навіть саме поняття «місто» від більш загального терміна «поселення» належним чином не відсепароване. Перші теоретики урбанізму О. Тьєрі, Ф. Гізо визначали місто на основі розрізнення промислового і аграрного виробництва. У марксизмі акцент робився на відокремленні ремесла від землеробства. У культурології увагу привертають насамперед особливості міського ландшафту.
Нині почастішали спроби вводити в систему міських ознак градацію між багатством і бідністю. Все це суттєві риси міста як найбільш «просунутого» типу поселень. Утім, жодна з них, взята окремо, не відображає ані характер міського способу життя, ані специфічну ауру міської культури.
Визначення міста повинні ґрунтуватися на аналізі різних його функцій, але навіть найдосконаліші серед них не вільні від своєрідної «мозаїчності». Слово «місто» в європейських мовах «city«, «citta«, «cite«, «ciudad« походить від латинського civitas — цивільний.
Рідне місто – Олександрія.
Згідно Європейської хартії міст , існують дві концепції міста — як археологічного, топографічного, містобудівного осередку людської життєдіяльності і як історичного та юридичного явища, яке забезпечує фундаментальне ядро фокус суспільного життя. У світовій та вітчизняній практиці міста розглядаються як осередки економічного, науковотехнічного і культурного поступу і водночас як локальні суспільнотериторіальні системи, центри регіональних територіальних комплексів. Існує безліч різних підходів до визначення міста — від соціально-економічних до політико-правових, від топографічних до соціально-психологічних.
При цьому не оспорюється хіба що бачення середньовічного інтелектуала Ісидора Севільського: «міста — це не камені, а люди». У цьому лаконічному визначенні й справді якнайточніше відображена суть міського організму, який створюється людьми і для людей. А, отже, у визначеннях міста слід виходити насамперед від способів самоорганізації городян і їх специфічної самосвідомості. Хоча, якщо орієнтуватися на домінуючі у науковій спільноті визнання, вичерпне визначення міста дати неможливо.
- додатки для знайомств Миколаївка Україна.
- сайти для дорослих знайомств в Білогірськ Україна!
- підключити палички Павлоград Україна.
Дехто саме з цієї неможливості виводить кризу сучасної урбаністики. Стан сучасних наукових знань про міста хвилює фахівців багатьох країн — як з точки зору осмислення шляхів забезпечення оптимальних умов для життєдіяльності сучасних міських соціумів, так і з погляду на місто як центр матеріальної і духовної культури, соціокультурний феномен, що організує простір локальної історії. Сучасні глобалізаційні процеси зробили міста не лише економічними й політичними, але й потужними інформаційними й комунікаційними центрами, які обумовлюють темпоритм розвитку сучасної цивілізації.
Звідси підвищена увага до процесів становлення міст як адміністративно-територіальних утворень і проблем управління ними. Розвиток механізмів міського менеджменту уже потрапив у сферу наукових зацікавлень, і є підстави прогнозувати, що ця сфера управлінської діяльності надалі привертатиме ще більшу увагу. А проте у загальну теорію міського розвитку проблеми управління містами поки що належним чином не вписуються.
Потреба у системі знань про місто як соціокультурну цілісність і комплексному баченні проблем міського розвитку відчувається дедалі гостріше. Не доводиться вже говорити про те, що відсутність серйозних наукових розробок про вплив процесів урбанізації на самопочуття людини і здатність соціумів до самоорганізації справляє виразний гальмівний вплив на регіональну і культурну політику тих держав, які не надають серйозного значення осмисленню суті сучасного урбанізму.
Чому ж за наявності величезного масиву літератури про окремі міста та історію їх життєдіяльності на різних етапах ми не спостерігаємо переходу кількості в якість — створення цілісної теорії та історії містознавства? Спробу дати найпростішу відповідь на це запитання можна відшукати у спадщині відомого російського містознавця, пізніше професора Флорентійського університету М.
Досліджуючи середньовічні міста, він доводив: будь-яка «універсальна схема» розвитку міст хибуватиме на таку усередненість, яка межує з вибудовою «світу привидів». Інакше «запозичуються, по суті, лише зовнішні формули, які дістають зовсім різне значення залежно від контексту, у який потрапляють»6. Міркування цілком слушне, адже кожне місто являє собою складний сплав надто різнорідних форм суспільної самоорганізації, не кажучи вже про вплив різноспрямованих політичних чинників і зовнішнього тиску. Але чи може бути продуктивним погляд на міську історію виключно як на історію окремих міських організмів?